Адаптація. Слово, яке чують батьки кожен рік перед школою/садочком/будь-яким освітнім закладом, куди починає ходити дитина. Що воно таке, і чому усі психологи настирливо про нього говорять у вересні (і не тільки)? Розберемося.
Отже, адаптація – це процес пристосування організму до нових умов, не тільки у людей, а в будь-якого організму, який триває визначений період часу в нормі.Чому так відбувається? Бо будь-яка зміна для нашого організму та психіки – це стрес, не важливо: позитивна чи негативна, і йому необхідний час, щоб перебудувати свої нейронні шляхи й бути максимально ефективним за нових умов. Це так само як змінити місце для вимикача у кімнаті: рука постійно тягнеться до старого місця, і треба декілька днів звикнути.
Ми адаптуємося постійно: на новій роботі, у новому приміщенні, з новими людьми. Тільки от дорослі, зазвичай, проходять цей процес легше: у них уже є досвід і певні навички, як звикнути до нового. А от для дітей зміна обставин може стати надзвичайним стресовим фактором. Основне, за що тримається психіка дітей, особливо дошкільного віку – почуття безпеки поруч із батьками та іншими значущими дорослими. Коли ми різко змінюємо рід занять, приводимо дитину у новий навчальний заклад, змінюємо садок/школу, вмикається захисна система психіки, адже тут все нове, а нове – значить небезпечне. І найголовніше що важливо розуміти батькам – це нормальний процес, який проходять усі.
То що ж робити? Пропоную далеко не ходити, і згадати, коли ви востаннє приходили на нову роботу. Як вам було, чого ви боялися, чого вам хотілося? Ваші діти переживають те саме, при тому у них ще немає розуміння, що це просто хвилювання через зміни. Якщо ви пригадали, то підсумуємо: як допомогти своїй дитині адаптуватися до нового колективу, нових занять, нового навантаження чи взагалі нового закладу освіти?
По-перше, не руйнуйте безпечний світ навколо. Ви, ваша родина, побут – це все безпечна зона для дитини, як у ладках, коли забігаєш за лінію, і ніхто більше не може тебе упіймати. Спокій у родині, прийняття, звичність режиму дня – це все дає відчуття захищеності, і тоді робити щось нове не так страшно.
Друге – ритуали. Надзвичайно важливо для родини мати традиції та ритуали, нехай маленькі, нехай незначні – але це також про сигнал для дитини: ми тебе любимо, ти в безпеці, все добре. Започаткуйте (або продовжіть) наприклад ритуал вечірньої казки, чаювання, сімейний перегляд мультиків – усе, що приносить задоволення і можна робити на постійній основі.
Третє – говоріть про емоції. Обов’язково запитуйте про те, що сподобалося, що засмутило, що було цікавого. У цьому аспекті важливо звертати увагу не на кількісну частину (впорався/не впорався, правильно виконав чи неправильно), а на якісну (які були відчуття, що далося важко, а що легко). Такі розмови дають дитині розуміння: мене чують, я важливий, мене люблять. Навпаки ж акцент на тому, чи виконала дитина певні завдання, чи ні, може створити штучний страх оцінювання і подальші проблеми.
Також важлива поступовість та індивідуальний підхід. Є дітки, які з першого заняття уже з усіма дружать, всіх знають і питають коли ми прийдемо наступний раз. На противагу – є дітки, яким потрібно більше часу, щоб розгледітися, і це теж нормально.
Якщо після періоду близько двох тижнів дитина тривожиться, не бажає відвідувати заклад, плаче, боїться, вередує, або навпаки мовчить, вигадує причини, щоб не відвідувати – скоріше всього процес адаптації був порушений. У такому раз рекомендуємо звернутися до психолога закладу за допомогою та підбором індивідуального підходу.
Чуйте своїх дітей, і будьте тими, ким ви й так є – люблячими батьками!
